Інна Попчук, учитель трудового навчання ЗОШ №1 м.Рівного

 

 

 

Мета заходу:

 

 

Дорогі друзі! Ми раді вітати сьогодні чисельних прихильників декоративно-ужиткового мистецтва в цій залі. Сьогодні мова піде про те, що споконвіку живе між людьми, породжене їхньою працею, вчить їх любити і розуміти прекрасне - про народне мистецтво. Звичайно, поняття "народне мистецтво" дуже широке і багатозначне. Мистецькими ми називаємо не тільки художні витвори людських рук - гарно вишитий рушник чи барвистий килим над ліжком, майстерно створену руками серветку чи розшитий чудовим бісером гаманець - але й пісню, і казку, і легенду, і танці, і музику. Та мова сьогодні йтиме лише про декоративно-ужиткове мистецтво, вірніше про деякі його види. За цими столами сидять юні майстрині, які розкажуть нам про історію виникнення вишивки, шиття бісером, макраме, в'язання гачком та спицями. Отже, запрошуємо їх до слова.

 

 

Вишивка - один з найдавніших і найпоширеніших видів декоративно-ужиткового мистецтва. Вона є багатогранним явищем художньої культури українського народу. Виникла вона з любові до рідного краю, народу, до навколишнього світу та від потреби не тільки бачити і відчувати красу, а й творити її власними руками. Цей вид мистецтва виник давно - корені його сягають у глибину віків. Мабуть, ніколи не зможемо ми довідатися, хто і коли вперше здогадався втілити в узорний мотив красу рідної природи, свої переживання та відчуття, бо з огляду на недовговічність тканини та ниток наука позбавлена можливості точно визначити час виникнення цього мистецтва. Адже зразки найдавнішої вишивки в музеях Європи відносяться до X ст. н. е., а пам'ятки української вишивки збереглися лише за кілька останніх століть (найбільше в музеї вишивок XIX ст.). Дані археологічних розкопок, свідчення літописців і мандрівників минулого дозволяють стверджувати, що початки мистецтва вишивання на території, яку займає сучасна Україна, сягають сивої давнини, і розвиток його не переривався ніколи - починаючи з незапам'ятних часів і до наших днів. Елементи символіки сучасних орнаментів української народної вишивки перегукуються з орнаментами, якими прикрашали посуд давні мешканці території нашої країни - трипільські племена (доба пізнього неоліту і початку періоду бронзи). Вишивкою був прикрашений одяг у скіфів - мешканців причорноморських степів, про що свідчить давньогрецький історик Геродот. Відомо багато археологічних доказів стосовно давності та поширеності народних звичаїв вишивати одяг. У селі Мартинівка Черкаської області було знайдено скарб, що датується XI ст. н. е. Серед інших речей тут виявлено срібні бляшки з фігурками чоловіків, одягнутих у широкі сорочки з вишивкою на грудях, - ще нещодавно так одягались українські селяни. Бляшки, подібні до знайдених у селі Мартинівка, було виявлено у Фессалії, на Балканах. Науковці вважають, що їх занесли туди слов'яни з середньої Наддніпровщини. На фессальських бляшках зображено воїна так виразно, що видно вишиту вставку на сорочці. У часи Київської Русі мистецтво художньої вишивки дуже високо цінувалося. Сестра Володимира Мономаха Анна-Янка організувала в Києві, в Андріївському монастирі, школу, де молоді дівчата вчилися вишивати золотом і сріблом одяг та предмети побуту багатих, знатних людей. На фресках та мозаїчних картинках Софіївського собору в Києві зображена родина Ярослава Мудрого у вишитому одязі. Шматки тканин, гаптованих золотом, були знайдені також під час розкопок Десятинної церкви у Києві. Традиції мистецтва вишивання постійно розвивалися. У XIV -XVII ст. Кольоровим шовком та золотими нитками прикрашали весільні рушники, святкові сорочки з тонкого лляного полотна, хустки. Вишивання було розповсюджене серед жінок заможних сімей і монахинь. Поступово вишивка почала входити в повсякденне життя всіх шарів населення, ставати одним з основних занять дівчат-селянок. Вишивкою прикрашали предмети побуту і буденний одяг. Вироби, як правило, виготовляли з простих недорогих матеріалів, але вони відрізнялись високою художньою майстерністю. Дівчата-вишивальниці змагалися між собою в доборі узору, в загальній композиції елементів орнаменту, майстерності. Вбрання дівчини свідчило про її смак, вміння та працьовитість. Методи вишивання, узори, кольорова гама вдосконалювались з покоління в покоління, відбиралось все найкраще і створювались прекрасні зразки вишивок з характерними національними рисами. Наші дівчата продовжують традиції вишивки, які завжди бережно передавалися з покоління в покоління. Сьогодні вишивка - це висока культура орнаменту, колориту, це мистецтво унікальне, споконвічне, завжди молоде та прекрасне.

 

Я познайомлю вас з експонатами нашої виставки. Тут представлені найкращі вишиті роботи наших юних майстринь.

 

 

А зараз про мистецтво шиття бісером розкажуть любителі цього виду рукоділля.

 

 

Перша майстриня

З давніх-давен народи багатьох країн і континентів прикрашали свій одяг та побут різноманітними поробками, застосовуючи намисто з різних каменів, бісер і стеклярус в плетінні, вишивці, інкрустації. Давайте повернемося на декілька тисячоліть назад і познайомимося з історією виникнення скловаріння. У легенді про виникнення скловаріння розповідається: "Багато років тому, в дуже далекі часи, фінікійські купці везли по Середземному морю вантаж здобутої в Африці (в долині Нілу) природної соди. На ніч вони висадились на піщаний берег і почали готувати собі їжу. Не маючи під рукою каміння, вони обклали вогнище великими шматками соди. Вранці, розгрібаючи попіл, купці знайшли чудовий виливок, який був твердий, як камінь, горів вогнем на сонці і був чистий та прозорий, як вода. Це було скло." Так, майже шість тисяч років тому, виникло скловаріння, і на зміну примітивним прикрасам людей (різноманітним ракушкам, зубам і хребцям тварин, камінцям, кулькам з глини, насіння рослин прийшло намисто різних форм і розмірів. Завдяки вдосконаленню технології виготовлення з часом намисто ставало все дрібніше і дрібніше. Так з'явився бісер. Батьківщиною бісеру вважають Стародавній Єгипет і Стародавню Індію. Виготовляли намисто і бісер різними способами. Розплавлене скло витягували в тоненьку нитку і накручували на мідний стержень, товщина якого відповідала отвору для нанизування намистинок на нитку. Потім стержень виймали, а намистинки піддавали повторному розігріву з наступною ручною обробкою. Був і другий спосіб: витягнуту нитку розплескували в смужку і обкручували нею мідний дріт. Боковий шов розпрасовували, а трубочку розрізали на шматочки необхідної довжини і обробляли окремі намистинки вручну. Для різнокольорових намистинок нитку виготовляли з декількох "зліплених" між собою прутиків різного кольору. З часом удосконалювалась технологія виготовлення скла: в І столітті до нашої ери з'явилося прозоре скло, а пізніше був винайдений спосіб видування, все дрібнішими ставали намистинки. Виготовлення скляного бісеру є однією з складових частин процесу скловаріння. Майстер-склодув з краплі розплавленої скляної маси за допомогою тростинової та залізної трубки видував трубочку - "дротик" малого діаметра. Тонкі скляні різнокольорові трубочки потім розрізали особливими ножицями на дрібні шматочки. Отриману сировину на ситі і обробляли вологою шліфувальною сумішшю з товченого вугілля з вапном або глиною в барабані, що обертається. Після заповнення отворів сумішшю бісер висушували, змішували з невеликою кількістю піску і нагрівали до "вишнево-червоного каміння" в чавунних барабанах, що повільно обертаються. У цей час розм'якшені скляні кілечка округлюються, зникають нерівності, обертання не дає їм сплющитися, а порошкова суміш - запливти отворам. Після охолодження бісер промивали, висушували і з допомогою полірувального порошку повертали йому блиск, втрачений при нагріванні. Таким способом виготовляли і стеклярус, який на відміну від бісеру являє собою відрізки скляної трубочки товщиною в три і більше міліметра. Пізніше стали виготовляти бісер з металу, фарфору і пластмаси. Нанизування, як плетіння, має свою багатовікову історію. Багато віків тому з глухого непрозорого скла в Стародавньому Єгипті виготовляли штучні перлини - бусер, бусра - звідти і пішла стародавня назва дрібних, трохи сплюснутих намистинок. Прикраси, знизані з дрібних намистинок бісеру в Стародавньому Єгипті й Індії, протягом століть займають показове місце в одязі народів Близького і Далекого Сходу, в Африці, на Американському континенті та островах Тихого океану, в Європі та Азії. Виготовляли прикраси вручну або ткали на спеціальному верстаті, набираючи бісеринки на нитку, кінський волос або тоненький дріт. Переплітаючи нитки з набраними намистинками, нанизуючи бісеринки по рахунку на нитку, майстрині створювали яскраві різнокольорові або монохромні візерунки з чергуванням геометричних фігур і стилізованих рослинних або зооморфних орнаментів. На території нашої країни вироби зі скла відомі ще в VI-V столітті до нашої ери. У часи Київської Русі жінки і діти носили прикраси у вигляді скляного намиста і браслети різної форми та кольору. Для оздоблення одягу і виготовлення ювелірних виробів поряд з дорогоцінними каменями застосовували не тільки привезений з Візантії бісер, а й місцеве намисто різних розмірів і бісер, що виготовлявся у місцевих кустарних скляних майстернях. Татаро-монгольська навала надовго перервала розвиток скловаріння. Тільки в XV столітті для виготовлення предметів культового призначення (церковного одягу) і царського двору рукодільниці почали широко використовувати привезений венеціанський бісер, поєднуючи його з дорогоцінними каменями і російськими перлами. Починаючи з XVIII століття, бісер, що ввозився з Венеції і Богемії (Північна Чехія), стали застосовувати в домашньому рукоділлі і оздобленні народного костюма. На Україні прикраси з бісеру набули особливого поширення в західних областях. Мистецтво нанизування бісеру відродилося, стало знову популярним. Простота виготовлення прикрас з бісеру, нескладні, вивірені роками, прийоми роботи, виявлення природної краси орнаментів, звучання кольорів створюють великі можливості для широкої творчої діяльності, дають можливість відносно швидко досягти результатів.

 

Дуже цікавими прикрасами з бісеру та стеклярусу є так звані ґердани та селянки, підвіски, браслети та інші вироби, що представлені на нашій виставці.

 

 

Чи задумувались ви коли-небудь, беручи мотузку, що вона може бути матеріалом для виготовлення гарного декоративного виробу. Виступають юні майстрині макраме

 

Я познайомлю вас із надзвичайно цікавим видом декоративно-ужиткового мистецтва - плетінням макраме. Ми ознайомимося з барвистим дивосвітом загадкових вузликів, які в умілих руках перетворюються на кумедних героїв ваших улюблених казок, ажурні композиції, панно та інші вироби. Не маючи в руках жодного інструмента, а лише нитки, можна виготовити різноманітні вироби. Макраме, або ж вузликове плетіння, є одним з видів рукоділля, який нині завоював неабияку популярність. Цим мистецтвом в однаковій мірі захоплюються і дорослі, і діти. Макраме своїм корінням сягає сивої давнини. Це рукоділля, як і багато інших, було поширене на Сході вже в IX ст. до нашої ери. Як свідчать археологічні знахідки, вузликове плетіння знали в різних країнах світу: в Стародавньому Єгипті, Китаї, Перу, Греції. Використовували техніку плетіння для прикрас житла та одягу. Ще й тепер у музеях ми бачимо багато старовинних речей, виконаних технікою макраме, які дивують нас своєю оригінальністю і красою. Звідки походить макраме? Вважають, що першими, хто почав займатися вузликовим плетінням, були моряки. Перебуваючи в далекому плаванні, вони плели риболовецькі сіті, канати, різноманітні прикраси, які дарували близьким на згадку. Відомо близько чотирьох тисяч морських вузлів. Багато з них перейшли в художнє ремесло - макраме. Вузликове плетіння в різний час називалося по-різному: квадратне плетіння, вузликове мереживо, вузликова бахрома і т.д. І лише в XIX ст. це плетіння стали називати макраме. Походить це слово від турецького "макрама", що означає шарф чи серветка з каймою. За свою історію мистецтво макраме не раз занепадало і знову відроджувалося. Змінювалося призначення виробів, їх стиль і художнє оформлення, але техніка виконання залишалася незмінною. У нашій країні цей вид рукоділля з'явився наприкінці XIX - на початку XX ст. Наші бабусі прикрашали торочками весільні рушники, білосніжні скатертини та серветки. Складовою частиною народного вбрання були ажурні шалі та хустки, прикрашені каймою і китицями. У наш час макраме знову ввійшло в моду. Можливості його використання стали надзвичайно широкими. Дедалі частіше зустрічаються вироби, виконані цією технікою, в опорядженні сучасних приміщень, в оформленні одягу. Це елегантні сумки, ремінці, кашпо, декоративні настінні прикраси, віконні занавіски тощо. Можливості для творчості в цьому виді рукоділля необмежені. Друга майстриня (Демонструє вироби, виготовлені в техніці макраме, знайомить з юними майстринями, що їх виготовили) Ведуча Дуже цікавим і популярним в наш час є в'язання спицями і гачком. Дівчатка, любителі цих видів декоративно-ужиткового мистецтва, познайомлять нас з їх історією та продемонструють чудові вироби, виготовлені власноруч. Виступають юні майстрині в'язання спицями і гачком. Перша майстриня. Встановити точно, коли виникло в'язання, дуже тяжко: адже трикотаж не камінь, нелегко йому зберегтися тисячоліттями. Під час розкопок древньоєгипетських гробниць була знайдена зв'язана дитяча шкарпетка, у якої великий палець був вив'язаний окремо, ймовірно для того, щоб можна було надіти сандалю. Вчені встановили, що "вік" цієї шкарпетки біля 5 тисяч років.
Самими мистецькими в’язальниками давнини вважалися араби. Складні багатокольорові візерунки вони придумували вже 2 тисячі років тому. В XII столітті в’язати навчилися іспанці та італійці, століття потому французи, шотландці та англійці. Працювали в основному дерев'яними, металевими та спицями з кісток. В'язали панчохи, шкарпетки, рукавички. Велике визнання отримав національний головний убір шотландців - в'язаний берет. У Франції, починаючи з XIII століття, стали в'язати капелюшки, берети, фуфайки, рукавички, а в ХІУ-ХУ столітті навчились в'язати ковпаки (капюшони), шкарпетки і, навіть, верхній одяг. Поступово в'язання стало розповсюджуватися по всій Європі. Цікавим є те, що в'язанням у ті часи займалися виключно чоловіки. На Україні в'язання спицями також популярне з давніх часів. У давнину наші прабабусі в'язали панчохи, шкарпетки, рукавички з овечої вовни. В поєднанні оригінальних узорів і кольорових комбінацій, що застосовувалися у в'язаних виробах, проявлялась багата творча фантазія нашого народу. В'язання спицями зберегло велику популярність у наш час. Трикотаж став улюбленцем моди. Це не тільки зручний одяг, а й предмети оздоблення житла.

 

 

Практично таку ж саму історію виникнення можна розповісти про в'язання гачком. Це приємний і корисний вид рукоділля. Робота легка і дуже захоплююча. Велика кількість узорів, їх різноманітні комбінації створюють широкі можливості для виявлення смаку і творчої фантазії. Декоративні вироби для інтер'єра наших квартир, в'язані гачком, дуже популярні. Вони роблять наш дім затишним. Навіть рукодільниці-початківці можуть виготовляти різноманітні вироби та предмети одягу. Пересвідчитись в цьому ви можете переглянувши нашу експозицію.

 

 

Україна здавна славиться народним мистецтвом. Дівоче вишите чи вив'язане вбрання, бісерні підвіски та браслети, мереживна серветка та панно на стіні, вишитий рушник і звичайна віконна лиштва - будь-яка ужиткова річ під рукою невідомої художниці ставала мистецьким витвором. Людина оточувала себе красою, знала в ній смак, художньо прикрашала життя, заполонена одвічним, таким нестримним бажанням творити. Саме це бажання керувало і нашими юними майстринями, коли вони створювали ці прекрасні речі, що розміщені на виставці. Пізніше ви зможете ближче підійти до стендів і роздивитись вироби, які виготовлені руками цих дівчаток. А зараз я хочу звернутись до вас з таким запитанням: "На вашу думку ці чудові витвори людських рук є чимось надзвичайним, їх можуть створювати якісь особливі люди, геніальні, наділені рідкісними талантами, божим даром? А чи й ви зможете при бажанні навчитись створювати щось подібне?

 

 

А тепер заслухаємо думку юних майстринь.

 

(Коротко розповідають, що своєї майстерності вони досягли, отримуючи знання і вміння на уроках трудового навчання та відвідуючи гуртки декоративно-ужиткового мистецтва)

 

Закінчуючи наші гостини, я хочу зазначити, що мистецтво пробуджує в людині особливе почуття, воно є джерелом безкорисливої насолоди. Створивши щось гарне, людина переживає радість від своїх умінь і сил, радість творця. Завдяки цьому виникає потреба створювати і створювати ще. Запрошуємо вас переглянути нашу виставку і поспостерігати за роботою юних майстринь.